Адам Касперкевич – польський адвокат та фотограф. З березня 2022 року відвідує Україну та документує злочини росіян проти культурної спадщини. Розміщуємо промову Адама Касперкевича на ХІІ Всеукраїнській школі бібліотечних журналістів у Харкові. Промова перекладена з польської Маргаритою Кондратенко.
Доброго вам дня!
Я хотів би сердечно подякувати пані Наталії Петренко, директорці бібліотеки ім. Короленка у Харкові за запрошення взяти участь у цій конференції. Можливість розповісти вам про мій фотопроект – для мене це велика честь і визнання.
У Харкові мене дуже тепло зустріли, з доброзичливістю, готовністю
допомогти та неабиякою зацікавленістю. Без підтримки багатьох чудових таких
людей, як Тетяна Бабіна, Люсьєна Шум, Наталя Петренко, я б ніколи не дійшов до бібліотек
у Харкові, Старому Салтові, Шевченковому та Шестаковому.
Вперше я приїхав в Україну наприкінці березня минулого року. Це був початок війни. Поляки спонтанно приймали біженців, надаючи їм необхідну підтримку. Разом з іншими адвокатами я долучився до надання правової допомоги тим, хто покинув свою країну, побоюючись за власну безпеку.
У той час я робив перші кроки в репортажній фотографії і подумав, що треба документувати долі біженців. Спочатку я фотографував людей, які кочують на залізничних станціях, потім відвідував біженців у старій офісній будівлі, яку нашвидкоруч пристосували під житло. Тоді я вирішив поїхати до Львова, щоб на власні очі побачити, як живе місто в тіні війни. Побачити і розповісти за допомогою фотографій.
Від самого початку я усвідомлював важливість особистого спостереження за подіями, з яких потім хотів створити репортаж. З тієї першої поїздки я привіз фоторепортаж саме з такою назвою:”Я хотів побачити і розповісти”. Вже тоді я знав, що Україна стала для мене місцем, куди я буду повертатися.
Мене не цікавили одноденні сенсації, життя яких закінчується наступним випуском щоденної газети. Я хотів спостерігати, як з плином часу змінюються долі місць і людей. Лише така широка перспектива дозволяє краще зрозуміти механізми, що керують історією, тією великою, що записана в підручниках, і тією, локальною – часто особистого виміру.
З кожною наступною поїздкою в Україну я усвідомлював, що ключову роль у цьому відіграє правильна відповідь на питання: чому я їду і що я хочу розповісти? На це питання допоміг мені відповісти Маріуш Форецький, відомий фотожурналіст. Він подивився всі фотографії з України, які я йому показав, і після хвилини роздумів сказав: “Адаме, цікавими були твої фотографії з бібліотеки у Львові, спробуй продовжити цю тему. Фотографуй знищені бібліотеки”.
Мене наче блискавкою вдарило. Адже я дуже добре знав, наскільки надзвичайно важливою частиною війни, що триває, є захист не лише української землі, але й української національної ідентичності.
Приступаючи до реалізації проєкту, який полягав на фотографуванню бібліотек в Україні, які також стали об’єктом нападу російського агресора, я замислився над тим, яку назву дати ції справі. А оскільки я юрист і адвокат, мені одразу спало на думку слово “libricide”, або “книговбивство”.
Явищу лібріциду присвячена фундаментальна праця Реббеки Кнут, опублікована у 2000 році – “Лібріцид: спонсороване режимом знищення книг і бібліотек у ХХ столітті” – позиція, що пояснює механізм режимного руйнування книг і бібліотек у XX столітті з ідеологічних причин. Як пише Реббека Кнут, бібліоцид є частиною систематичного плану зі знищення національної та державної ідентичності певної соціальної групи.
Міжнародне кримінальне право передбачає відповідальність за злочини геноциду та інші воєнні злочини, частиною яких власне і є лібріцид.
XX століття стало свідком цілеспрямованого знищення культурної спадщини різними тоталітарними режимами з єдиною метою: повне знищення іншої держави або позбавлення цієї держави незалежності, позбавлення народу чи етнічної групи їхньої ідентичності, нав’язування власного бачення світу підкореному населенню.
Саме це і є метою – ліквідація незалежної державності України, позбавлення українців права на свою особливу національну, етнічну та культурну ідентичність, нав’язування Україні та її мешканцям власного баченням світу – цим керується російський агресор.
Путін у своїй сумнозвісній статті від 12 липня 2020 року прямо заявив: “Сучасна Україна – це цілковитий витвір радянської епохи”, “Зрештою, ми (мається на увазі росіяни, білоруси та українці) – один народ”. Путін у цій статті лицемірно посилався на почуття спільної ідентичності – російської та української, нібито стурбований долею України, яку хоче поглинути гнила західна цивілізація. Головний путінський пропагандист Тимофій Сергєєв вже прямо заявив про справжні наміри Росії щодо України. В опублікованому в державному агентстві РІА Новини маніфесті йдеться про те, що після завершення так званої “спецоперації” Україна повинна зникнути як незалежна країна, повинна бути позбавлена своєї територіальної цілісності, культурної ідентичністі та назви. Україна мала б бути підпорядкована „кураторській” російській владі.
“Нас не повинно бути. Сорокамільйонної європейської нації не повинно бути. Нашої мови не повинно бути. Нашої пам’яті не повинно бути. Ми денацифіковані – всі ми, до останнього українця. Ми деукраїнізовані – у нас забирають життя”, – це слова одного з найвідоміших сучасних українських письменників Юрія Андруховича, які він виголосив у квітні 2022 року, реагуючи на розкриття воєнного злочину проти цивільного населення в Бучі.
Для досягнення цієї мети путін не лише вбиває жителів України, але й викрадає українських дітей, нападає на військові та промислові об’єкти, але свідомо навмисно руйнує музеї, театри та пам’ятники, бібліотеки, храми, тобто об’єкти культурної спадщини України, що є злочином війни відповідно до Гаазької конвенції 1954 року.
Ми, поляки, маємо схожий історичний досвід з українцями. Нам теж відмовляли у праві на власну державність і культуру. Адольф Гітлер називав Польщу, яка відновила свою незалежність у 1918 році, “позашлюбною дитиною Версальського договору”. Після вторгнення в нашу країну в 1939 році нацисти почали систематично знищувати польські бібліотеки.
Алодія Кавецька-Гричова, польська бібліотекарка, історикиня культури, бібліологиня та бібліографка писала: “Польща (…) повинна була стати резервуаром темної робочої сили, книга і будь-якої засоби, які служать для освіти чи навчання були їй непотрібні, а пам’ятні речі, які свідчили про її культуру – відверто шкідливі. Тому шкільні та навчальні бібліотеки були безжально знищені шляхом спалення, затоплення або цілковитого знищення”.
Путін, який заатакував Україну під гаслом її денацифікації, сам свідомо дублює політику нацистів у їхній божевільній війні, евфемістично названій “спецоперацією”. Тому ми, поляки, чудово розуміємо, що путін і його уряд ведуть війну не лише за українську землю, але вони також хочуть захопити розум і душу людей, які живуть в Україні.
Заволодіти розумом і душею іншої людини, можна лише шляхом позбавлення її свободи мислення. Невід’ємною умовою тієї свободи є вільний доступ до думок інших людей, виражених у мові, письмі, музиці, живописі, а також у наукових дослідженнях, релігійних віруваннях і системах та інших проявах людської культури.
Тому такі будівлі, як музеї, театри, філармонії, університети, храми, бібліотеки є під час війни такими самими стратегічними об’єктами, як і військові казарми, склади з боєприпасами, аеродроми та мости. Адже всі ці об’єкти слугують стратегією виживання держави, і коли держави як інституції вже не існує, матеріальні свідчення культури слугують виживанню ідеї держави у свідомості її громадян, завдяки чому у будь-який момент така держава може відродитися.
Механізм знищення
бібліотек та їхніх фондів у кожній війні виглядає однаково. Загарбник
цілеспрямовано бомбардує бібліотеки, підпалює їх, знищує книги, а найцінніші
колекції вивозить вглиб своєї країни. Все це він робить в ім’я ідеології,
покликаної зробити недійсними цивілізаційні досягнення підкореного населення.
Саме Адольф Гітлер вимовив слова: “Жоден народ не живе довше, ніж
матеріальні свідчення його культури”.
Ще не так давно ми були свідками цілеспрямованого знищення бібліотек під час
війни в Югославії. У старій бібліотеці у Панкраці хорвати облаштували
військовий штаб. Книги, які там знаходилися, вони викидали на вулицю і
спалювали дотла.
Під час облоги Дубровника в 1991 році серби обстріляли, серед іншого, історичну Домініканську бібліотеку XIII століття. За оцінками, близько 70 000 книг, що зберігалися в різних бібліотеках Дубровника, були знищені в результаті бомбардування. У Задарі серби навмисно знищили всі книги, надруковані латинськими літерами. Бібліотеки у Вуковарі та Вінковцях були спалені дотла.
Операція з порятунку Національної бібліотеки в Сараєво була драматичною. Сербські артилеристи обстріляли будівлю бібліотеки масованим вогнем. Перед цим вони перекрили воду в навколишніх кварталах, щоб перешкодити пожежникам проводити операції з гасіння пожежі. Бібліотекарі та волонтери, які їм допомагали, утворили живий ланцюг і під постійним артилерійським вогнем, передавали з рук в руки врятовані з полум’я книги.
Один з журналістів, який перебував на місці події, підійшов до командира пожежної бригади Кенана Слініца і запитав його, чому він ризикує життям під мінометним вогнем. Весь вкритий кіптявою, командир відповів: “Тому що я тут народився, а вони спалюючи книги спалюють частину мене”.
Росіяни діють у той самий спосіб і з тими самими ідеологічними мотивами – нівелювати українську культуру. Наведу лише кілька прикладів цілеспрямованих нападів російського агресора на бібліотеки в Україні.
Під час нещодавньої окупації військові общукали Херсонську обласну універсальну наукову бібліотеку ім. Олеся Гончара та вивезли її найцінніші фонди, серед яких рідкісні видання XVIII століття, безцінні мініатюрні видання, книги з автографами Олеся Гончара, Євгена Тарле, Миколи Бажана, Якова Баша, Чингіза Айтматова також унікальні видання творів Тараса Шевченка, Миколи Куліша, Євгена Маланюка та інших.
Звіти місцевих бібліотекарів свідчать, що всі бібліотеки Маріуполя були зруйновані або значно пошкоджені. Бібліотечні фонди окупанти вивозили з Маріуполя, нахабно пояснюючи це тим, що вони “забрали їх на зберігання”. У Харкові під обстріл потрапила бібліотека ім. Короленка. Пані Наталія Петренко, директорка цього закладу, показала мені пошкоджене перекриття даху та інші сліди бойових дій, від яких постраждала бібліотека. Знімки зруйнованих бібліотек у маленьких містечках Харківської області, які я відвідав, просто шокують.
У Старому Салтові, окрім житлових будинків, окупанти навмисно зруйнували школу, будинок культури, дитячий садок, лікарню та церкву.
Ірина Коряк, начальник відділу культури і туризму в Старому Салтові, розповіла, як після того як українська армія вигнала росіян жителі рятували вцілілі книги. Бібліотека відновила свою діяльність в одній з кімнат місцевого Будинку культури. У Шевченковому окупанти катували полонених у підвалі бібліотеки. У бібліотеці в Шестаково російські солдати облаштували собі військовий штаб. На стінах будівлі видно сліди бездумного кулеметного вогню, а всередині бібліотеки валяються розкидані книги, вкриті пилом і сміттям.
Під час мого першого перебування у Львові я потрапив до університетської бібліотеки, яка датується XVII століттям. На початку війни бібліотека вже перетворилася на місце, де збирали їжу, медикаменти та військовий одяг. Кур’єри доставляли ці речі безпосередньо на фронт. Замість того, щоб каталогізувати книги і видавати їх читачам, жінки виготовляли сірники ручної роботи, які були потрібні в окопах. У гардеробі бібліотеки замість читацьких пальт висіли маскувальні сітки, сплетені на місці. На полицях, замість книжок, стояли – як у продуктовому магазині – продукти харчування.
Директор бібліотеки Василь Кметь розповів мені, що кожен бібліотекар бореться з війною по-своєму, а також про те, як змінювалася бібліотечна парадигма протягом історії. Насамкінець я запитав його, якою він бачить бібліотечну парадигму зараз, коли українці захищають свою землю зі зброєю в руках. Директор уважно подивився на мене і замовк.
Пізніше я поставив те саме запитання пані Наталії Петренко, коли вона проводила мені екскурсію бібліотекою в Харкові. Вона відповіла відразу з глибоким переконанням: найголовніше, щоб бібліотека ніколи не припиняла роботу, щоб вона оберігала свої фонди, поповнюва їх і продовжувала служити своїм читачам.
Дуже дякую вам за увагу.
