Матвій Нікітін, спеціально для Української правди
Тисяча сучасних українських книг – внесок громадської ініціативи “Жива бібліотека” в процес об’єднання сходу і заходу України – були розвезено в бібліотеки Луганської області. Для більшого ефекту з собою взяли письменників Андрія Кокотюху і Любка Дереша.
За місію – доставити останнього зі Львова до Сєвєродонецька взявся кореспондент “Української правди” Матвій Нікітін. Що з цього вийшло – читайте в репортажі з бібліотечної зони АТО.
“… У нас було два мішки книг для дітей, сімдесят п’ять томів Куркова, п’ять авторських аркушів Лариси Денисенко, полсолонкі Кокотюхи і цілий арсенал різноманітного чтива: розігнатися, пригальмувати, покричати і поржать … – обігрує сценарій фільму” Страх і ненависть в Лас-Вегасі “на своїй сторінці в facebook Любко Дереш. – А ще кварта Карпи, кварта Жадана, ящик” Капранових “, пінта чистого Міхеда і дві дюжини ампул Ірен Роздобудько …”.
До Харкова на поїзді, далі на машині – такий був план. Розрахувати час на дорогу через Донецьку та Луганську області непросто: взявши запасний годину, в результаті ми на годину спізнилися.
Ще в Харкові почав йти дощ і не припинявся до самого Сєвєродонецька. Коли колеса не застрявали в ямах, вони гальмували в воді. Наш “фіат” виявився занадто старий для аквапарку з гірками: зробивши зупинку в Ізюмі, ми виявили, що багажник заклинило. Це робило огляди на блокпостах ще цікавіше.
Зупинитися довелося тому, що Любко знадобилися свіжі овочі. В цілому він стоїчно виносив поїздку і виявився самої невибагливої зіркою в нашому екіпажі, але до їжі у нього особливе ставлення, так що ми знайшли в Ізюмі базар, і Дереш відправився купити огірків і помідорів. Не тут то було! Копчена ковбаса, полуниця, моторне масло – вибирай.
У пошуку овочів Любко обійшов усі навколишні магазини під пильними поглядами городян, яких його тонкий шарф, чисту українську і ввічливі манери порядком дратували.
На щастя, на базар приїхали скупитися військові, і все обійшлося. Але відразу стало зрозуміло, наскільки корисну справу привело нас туди: досить уявити, як виглядав би цей базар, якби всі ми читали одні книги.
Взагалі, декларуючи ідею культурного єднання, “Жива бібліотека» не заявляє свою роль в декомунізації, але ця роль значима.
Не було б книг в місцевих бібліотеках, це ще півбіди. Але книг там вистачає, щоб скласти міцну конструкцію махрової радянської пропаганди: від любові до вождів до презирства до інакомислячих – пошарпані зачитані томи роблять свою справу.
Надати можливість вибору – важлива функція “Живої бібліотеки”. Магазинів-то книжкових немає. Ті, що були, під час окупації закрилися і поки не до них.
Ялиновий суворий ліс, поля до горизонту, потім знову ліс, залізничні переїзди, бетонні паркани, за якими тримають облогу від всіх на світі житлові будинки з крихітними вікнами: одні закриті віконницями, інші – картоном, клейонкою, чим завгодно.
“Душею назовні”, – іронічно зауважує Любко, коли ми проїжджаємо по черговий безлюдній вулиці, оточеній цими похмурими бійницями, які були точно такими і до війни.
Через майже п’ять годин шляху, згнітивши і хитаючись, наш “фіат” все-таки доїжджає до Сєвєродонецька.
Читальний зал, де вже виступає Андрій Кокотюха, забитий, люди стоять в проходах. Є публіка різного віку.
“Це чистий експеримент, – нахиляється до мене один з ініціаторів та ідеологів” Живої бібліотеки “видавець Олександр Красовицький. – Нікого спеціально не запрошували. Це все ті, хто бачив афішу і прийшов за новими книгами”.
Він же знайомить з опинилася поблизу Інною Риб’янцеве. Можна сказати, що Інна Павлівна – людина-бібліотека: залишаючи окупований російськими Луганськ, вона вивезла звідти документи обласної універсальної наукової бібліотеки імені Горького і тепер може заснувати її де завгодно.
Без книг, правда, але зате, за її словами, “немає проблеми списувати мотлох”: “Іноді краще починати з чистого аркуша”. Тут у кожного з присутніх своя історія, і кожна тягне на книгу.
До речі, городяни називають три місяці життя Сєвєродонецька під прапорами так званої “ЛНР” “окупацією”, а нинішній час – “звільненням” без будь-яких застережень. Жартують про безмозких сепаратистів і насамперед тягнуться за книгами на військову тематику: уявлення про те, що жителі прифронтових територій намагаються абстрагуватися від військової теми – помилково.
У кабінеті директора установи за столом з чаєм і бутербродами зустрічаю головний актив “Живої бібліотеки”: крім Красовицького тут і колишній заступник міністра оборони, а нині радник міністра інфраструктури Юрій Гусєв, який вперше в зоні АТО не по роботі, і соціальний психолог Тамара Сухенко, яка займалася підбором літератури.
Всі із задоволенням констатують: люди хочуть знати, люди хочуть читати.
У залі Кокотюха розповідає захоплюючі історії, схожі на притчі, основна ідея яких зводиться до користь читання в цілому.
“Тільки начитана людина може мислити нестандартно, креативно, – каже письменник, – і, як наслідок, перемагати обставини”
.
Слідом за ним до аудиторії виходить підкріпити овочами Любко і бере бика за роги: “Хто з вас пробував коли-небудь писати?”
У залі піднімається ліс рук. Спочатку навіть приходить в голову думка, що його питання сприйняли буквально, але немає. Дереш починає вести тренінг письменницької майстерності, і люди радісно втягуються в гру, як ніби цього і чекали. Багато відповідають йому українською.
Письменник звертається до фантазії, яка забирає присутніх далеко за бетонні паркани Сєвєродонецька. Чоловік, якому через інвалідність важко говорити, випрямляє спину, його очі сяють, коли він зачитує придуманий на ходу синопсис.
“Ось, що вийшло: старіючий письменник селиться у Франції на березі …”, – але тут на його обличчі з’являється розгубленість. – Забув “, – говорить він після паузи.
“Середземного моря!” – підказує хтось із залу, і чоловік продовжує свою розповідь, але по знову пониклим плечах видно, як він засмучений: щойно він був на південному узбережжі Франції, де ніколи до цього не бував. Сидів за столиком на березі і пив вино, закривши очі, слухав шум цього … як його. Забув.
Дівчинка Настя розповідає історію про ковбоя і лиходія, яку дорослі тут же підхоплюють, розігруючи в ролях. До самого кінця зустрічі жителі Сєвєродонецька охоче виконують вказівки Дереша, складають, мріють, грають. Поки в кінці вітер сєвєродонецької насправді не згортає книжку на найцікавішому місці.
Коли ми прощаємося, піднімається чоловік з чорним пакетом “BMW” і питанням: де ж ви були зі своїми книгами і письменниками два роки тому?
Його питання нагадує, що сам він і такі, як він, ще не готові шукати відповіді на запитання: де були їхні мізки два роки тому? Їм важливо, де були ті, на кого можна перекласти відповідальність.
Його питання надихає. Адже поки кращого рецепта для критичного мислення, ніж книги, не придумано. І “Жива бібліотека” привезла їх туди, де вони найбільше потрібні.
Після повернення до Києва учасники проекту виявили, що сторінку “Жива бібліотека” в соцмережах зламали і знищили. Значить, російські терористи все-таки порядком бояться нешкідливих книжкових проповідників. І правильно роблять.
Всього в рамках першої акції проекту в бібліотеки Сєверодонецька, Старобільська і Лисичанська передані тисяча сучасних українських книг. У планах – розширити ініціативу, щоб охопити і Донецьку область.
Матвій Нікітін, спеціально для УП.Культура
Фото: Євген Деменок
