Director of the Kherson Library: It is impossible to assess the looting, because the building is obviously mined

Матеріал від Читомо 15.11.2022

Минуло лише кілька днів зі звільнення окупованого росією в березні Херсона. Говорити про відновлення нормального життя ще, напевно, надто рано, але зараз саме час підбити підсумки жахливої окупації, матеріальні та людські збитки. Від дій росіян постраждали все місто й область, лиха доля не оминула й бібліотеки Херсонщини.

Читомо поговорило з директоркою Херсонської обласної бібліотеки імені Олеся Гончара Надією Коротун про те, як бібліотека  і її працівники давали собі раду в окупації, викрадені росіянами цінні стародруки й руйнування книгозбірень Херсонщини, колаборантів і небезпеку для життя, якщо з окупантами не співпрацювати.

— Чи була інформацію від МКІП після початку повномасштабного вторгнення про потребу евакуюватися та виконувати розпорядження щодо вивезення книжок, евакуації працівників тощо? 

— На превеликий жаль, жодних вказівок не було. Ми самі ухвалювали рішення про те, як діяти в ситуації, що склалася. 

У місті з 24 лютого по 3 березня вже нікого з України не залишалося, окрім цивільного населення, організовувати евакуацію було нікому. Знаєте, що щодо нашого мера є низка питань, звернутися було ні до кого. Пощастило, що я мала можливість спілкуватися з обласною радою, запитувала, що робити. Ми вирішили, що найголовніше врятувати людські життя. З початку окупації бібліотека перестала працювати. Чоловіча частина колективу вирішила, що охоронятиме будівлю від мародерів й від окупантів. Дякувати Богу, в бібліотеці залишилися хоч стіни.

— Як ви працювали під час окупації?

Коли 3 березня Херсон окупували російські війська, наші працівники — слюсарі, сторожі, електрики — узяли на себе обов’язки з охорони бібліотеки. Майже увесь березень не їздив громадський транспорт, доводилося ходити пішки. У березні бухгалтерія та адміністрація трохи працювали, у квітні я почала виходити на роботу через день подивитися як справи з охороною, сторожі телефонували мені двічі на добу розповісти про ситуацію, бо вже у квітні окупанти почали заходити в будівлю перевіряти наші підвали й гардероб. 

Коли тільки розпочалися бої на Антонівському мості, у гардеробі ми вирішили поставити столи й стільці для жінок з дітьми, які живуть в селищах поруч — в Антонівці, Степанівці — щоб вони мали змогу десь переночувати, якщо їхні будинки постраждають чи будуть зруйновані. Майже тиждень у нас жили понад 70 людей, ми забезпечили їхнє нічне перебування, уже потім чоловіки почали відходити і перевіряти свої будинки. Наші прибиральниці підготували приміщення, ми просили ресторани й кафе залишати їжу для дітей, тому що їх було багато, різного віку, від 2 до 10 років. Меценати з лікарні імені Є. Карабелеша погодилися надати нам найнеобхідніші ліки на випадок, якщо комусь із людей стане погано. На жаль, люди подумали, що ми маємо робити все, і наступного дня я отримала список із тим, що кому потрібно, а це була просто наша ініціатива. 

7 травня росіяни вигнали всю охорону бібліотеки і зачинилися всередині — «святкувати» «День пабєди».

Працівників пустили 10 травня вранці. Це був жах, в будівлі абсолютний безлад, усі двері всіх відділів на 4 поверхах були відчинені, іноді виламані, шафи і тумби розламані на підлозі. Покрали ложки, тарілки, чашки, чайники, каву, чай, цукор — усе. Вся підлога була встелена папером, в одному з відділів розбили скло. Потім увесь колектив бібліотеки ще 2-3 дні все це вимивав і впорядковував.

Після цього ми вже розуміли, що нічого хорошого чекати не варто: на будівлю кинули оком. ФСБшники без попереджень приходили перевіряти підвали.

Ми не знали, що будівлю захоплять окупанти. У червні ми позносили комп’ютерну техніку, яку могли, у підвали, вивезли трудові книжки, особисті справи наших працівників, фінансові документи, довелося вивозити все на таксі, щоб окупанти не бачили службових машин. Це вже було страшно. 

У травні, коли я вчергове зайшла до бібліотеки перевірити стан справ,  до приймальні увійшли п’ятеро людей з автоматами й ФСБшник. Вони вимагали, щоб я дала їм карту доріг Херсона й Херсонської області та карту населених пунктів. Це було дійсно страшно. Я сказала, що бібліотека погано вкомплектована, а я навіть не розумію, де це треба шукати, бо не бібліотекарка за фахом, потрібен бібліотечний фахівець. Мені сказали викликати його до кінця тижня. Я відповіла, що фахівця взяти нізвідки, всі виїхали з окупації. Дуже хвилювалася, що ситуація може не дуже добре для мене закінчитися, але врешті вдалося їх переконати, що всі наші видання надзвичайно старі і практичної користі не мають. ФСБшник погодився щодо укомплектування зі мною: «Ну в бібліотеках так скрізь». Я відходила три дні від стресу, це було жахливо.

— Вони потім повернулися?

— Ні. Я не знаю, хто саме приходив, бо не перебувала в бібліотеці постійно. Охоронці потім розвідали, що росіяни через день приходили і запитували, де знайти керівника, бо дуже хотіли «перемовин». Це було вже тоді, коли колаборанти, хто хотів, позаймали посади. Бувало, приходили раз у 3-4 дні, але потім майже що два дні. Востаннє я розминулася з ними на 10 хвилин. Після цього я шукала способів виїхати, бо відчуття страху було жахливим. 

— З якою метою вони хотіли з вами зустрітися?

Думаю, вони хотіли запропонувати очолити бібліотеку. Хотіли, щоб я зібрала колектив розповісти, що «все буде добре», питали, чи передавала я їхні бажання й обіцянки. Через це я мала виїхати з міста на тиждень і попросила допомоги з виїздом з окупованої території. Боялася повторити долю диригента Херсонської філармонії (Юрія Керпатенка розстріляли через відмову співпрацювати з окупантами — прим.ред.).

30 червня я виїхала на Одещину, а перед тим, 21 червня окупанти захопили будівлю бібліотеки.

Мене, напевно, врятували ангели, тому що, думаю, «візит» до мене додому неодмінно був би.

У спільну групу працівників бібліотеки написала, що виїжджаю, бо є загроза моєму життю. Усі знали, що я покидаю місто. Можливо, тому цього візиту до мене не було. В цілому я була в окупації 4 місяці.

— Та все ж хтось із колективу погодився з ними співпрацювати?

— У нас тільки три людини з бібліотекарів погодилися з ними співпрацювати, і ще технічна служба, сторож, одна людина з адміністрації. Усього 19 людей зі 155 працівників бібліотеки. Росіяни багато оголошували, що беруть на роботу, і з великою зарплатнею. Троє бібліотекарів пішли працювати до окупантів. Маленький відсоток, але все одно дуже неприємно. З усіма 19 зараз розірвані контракти щодо роботи, кілька звільнилися. Усі охоронці бібліотеки, які стали колаборантами, мають звільнитися за власним бажанням, інакше питання розв’язуватимемо відповідно до закону. 

Наша бібліотека відома своєю командою, тому люди, які колаборували, стали великими здивуванням. 

Знаю, що коли росіяни вже відчували, що мусять тікати, закрили весь колектив одного з відділів бібліотеки, тому ніхто не знає ні що вони вивозили, ні що робили. Якийсь із відділів чи підвал можуть бути заміновані, тому що площа бібліотеки надзвичайно велика (майже 13 тис. км², це найбільша книгозбірня серед обласних бібліотек України), а росіяни ходили всією будівлею. У книгосховищі, де на виставкових стендах були цінні видання, пусто. Так ми знаємо, що росіяни вкрали дореволюційні видання, що були на тих стендах. Невідомо, що у книгосховищах. Там були періодичні видання й література Херсонської губернії (Херсонської, Одеської, Миколаївської, Кіровоградської областей), тож тепер всі краєзнавці й інші науковці не матимуть цього джерела.

— Чи були ці видання оцифровані, чи принаймні їхня частина?

— Безумовно. Частину ми оцифровували власними силами, ще 3 роки брали участь в одній із програм з оцифрування і маємо мікрофільми цінних, рідкісних періодичних видань, але в бібліотеці немає апарата для їх зчитування. Близько 300 цінних видань працівники бібліотеки оцифрували власноруч, але це, звісно, не вихід. Не знаємо, яку техніку вивезли окупанти, чи лишили сервер. Дуже очікуємо на саперів, бо зараз бібліотека не може запрацювати й розпочати інвентаризацію, поки є небезпека.

Найважливіше було, звичайно, зберегти життя людей. Я схиляю голову перед кожним бібліотечним працівником, який лишався в жахові окупації. 

Зараз будівля бібліотеки пошкоджена. Від вибухової хвилі, коли підірвали телевежу, усі шибки повилітали, склопакетів на 2 вікнах першого поверху немає, ми затулили їх стелажами. 

На флагштоці біля бібліотеки вже майорить український прапор, раніше там був прапор ворога. Вони не могли зняти прапора і тому підірвали флагшток. Через вибухову хвилю у бібліотеці поряд повилітало скло в обмінно-резервному фонді, де розподіляють усю літературу між бібліотеками Херсонщини. Мусимо терміново щось робити, тому що якщо піде дощ, наслідки для фондів будуть жахливими.

Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олеся Гончара інноваційна й сучасна, ми лідери щодо цифрової інформації, 3D-технологій, популяризації української книжки. Ми перші серед бібліотек розпочали надавати послуги для тих, хто складав тести на знання української мови, допомагали літнім людям щомісяця користуватися банківською системою. 

Ми дуже цінували й цінуємо нашу бібліотеку, бо це не просто будівля. Бібліотека живе. У неї є щойно відкрита фейсбук-сторінка з неймовірними відгуками. Але як бібліотека ми тимчасово призупинили роботу. Наші партнери на підконтрольній території України, проводять онлайн-навчання про створення в бібліотеках цифрових хабів, керівниця відділу літератури іноземними мовами стажувалася в Німеччині. Наша бібліотека зареєстрована на карті України, щоб проводити безкоштовні курси з популяризації української мови, української літератури сучасних авторів. У нас є історичний клуб «Дієслово». 

— Чи володієте ви інформацією про інші бібліотеки Херсонської області?

— Усі обласні бібліотеки, як і центральна міська, були захоплені окупантами. Тобто міську окупанти не захопили, заступниця директора сама відкрила двері для них. У юнацькій бібліотеці ім. Б. Лавреньова росіяни посадили своїх людей і «відновили роботу». У нас же ситуація склалася трохи інша, тому що в нас велике приміщення, яке добре видно, тому ФСБшники постійно нас контролювали й не пропускали людей на роботу.

Про інші бібліотеки області інформації немає. В Олександрівці, де повністю зруйноване село, бібліотеки теж уже немає, де відбувалася руйнація житлових будинків, про збереження бібліотек мова не йде.  Думаю, і Чаплинський, і Богуславський район обстрілювали. У Скадовську і Генічеську окупанти перебувають зараз, щойно деокупували Білозерівку, де теж є бібліотека. Усюди, де були окупанти, мова йде не про розкрадання фондів чи руйнування будівлі, мова про знищення приміщення бібліотеки як такого. 

Дуже хвилююся про нашу техніку, у нас був плотер для вирізання, ігрові станції для користувачів, проєктори майже в кожному відділі, телевізори. Думаю, це вкрали, але сторожі, котрі там працювали, сказали, що могло бути й гірше. Під’їжджали вантажівки й окупанти виносили все — від меблів до старовинних  рідкісних видань.

— Ви ховали ці рідкісні видання від окупантів?

— Так, заховали, але це не допомогло, на жаль. Працівники-колаборанти знали про сховки.

Украдені не тільки стародруки, окупанти позабирали нові комп’ютери, теж заховані.

Ми могли ховати все тільки по домівках. Знаю про водія, до котрого о 5-й ранку прийшли 10 військових, і головний колаборант робив «обшук» у всій квартирі й в сусідів. Вивозити речі не було куди, евакуації не було зовсім. Ніхто не очікував, що місто окупують так швидко, а коли вже окупують, то швидко звільнять. Цього не сталося.

Усе, що можна, ми ховали у своїх приміщеннях. Навіть не знаємо, чи познаходили це окупанти. Усе, що бібліотекарі могли забрати додому, вони забирали. Це ризиковано, якщо зупинять в місті, могли забрати. Планової евакуації  організувати не було кому і ніколи. Усі документи, особисті справи, трудові книжки ми забрали вже у червні. Не хотіли, щоб вони бачили адреси й телефони працівників. Інші документи довелося знищити, порізати, щоб вони не отримали інформації про проєкти бібліотеки тощо.

— Чи була хоч якась координація з Асоціацією бібліотекарів?

— Уже зараз наші працівники проходять онлайн-навчання про те, як діяти в разі окупації, воєнний та післявоєнний час. До того ж ми щороку заповнювали документацію про пріоритетність евакуації видань, евакуаційні виходи тощо. Ми це робили, але централізованих розпоряджень про евакуацію вже після повномасштабного вторгнення не було.

— Які наразі потреби бібліотеки?

– Зараз ми шукаємо партнерів і просимо надавати видання, комунікуємо з Асоціацією видавців і книгорозповсюджувачів щодо літератури. Щодо нових видань проблем немає, набагато гірше, якщо окупанти справді вивезли старовинні архіви. 

Я думаю, що така ситуація з бібліотеками скрізь в області.

Щодо Херсона, то евакуація з міста було неможлива. Нікому і ніколи її було робити. Мене це дивує.

Щодо працівників бібліотеки, то ми ховали все, що могли. Зовсім маленьку частину вдалося вивести, а решту ховали по своїх домівках. Маю надію, що до цього окупанти не дісталися. Що ж, будемо просити весь світ, братимемо участь в проєктах, наповнюватимемо бібліотеку знову.

Прогалини у фондах є навіть безвідносно окупації, тому що бібліотеки Херсонщини комплектували погано ще до повномасштабного вторгнення. Безумовно, маємо потребу в насамперед галузевій літературі, щоб мати змогу надсилати її іншим книгозбірням області. Держтелерадіокомітет запропонував провести 300 найкращих книжок сучасних українських авторів до нашої бібліотеки, щоб поділити між бібліотеками Херсонщини. Учора представники Мінкульту запитували мене про наші потреби теж. Нам потрібен сканер, фотоапарати, щоб оцифрувати врятовані залишки фондів. Потрібен апарат для зчитування мікрофільмів з архівами, які нас дуже врятували від повної втрати фонду бібліотеки. Звичайно, потрібні генератори, відновлення мобільної мережі, інтернету, але це  загальна проблема для деокупованих територій. Література і технічні засоби — найголовніші з потреб, не кажучи вже про комп’ютери.

Я не виїхала відразу, пробула в окупації 4 місяці. Я знаю, як це, коли окупанти їздять містом на БТРах, перевіряють документи, зупиняють на вулицях. Але люди, які там залишилися, настраждалися вдвічі більше. Через це нам всією командою бібліотеки ще більше хочеться якнайшвидше все відновити, довести Росії й колаборантам, що вони нікчемні. Ми нескорені. Я дуже вдячна усьому колективові, у нас єдине бажання — повернутися. 

На щастя, ми не маємо людських жертв. Це найголовніше. Залишилося повернутися до бібліотеки й відновити все.