Держава в роздумах, що робити з бібліотеками.

Або, більш ймовірно, вирішила нічого не робити.

Серед політичних лозунгів – 100 шкіл, 100 стадіонів, на жаль, немає 100 бібліотек, або хоча б мрії про одну надсучасну українську.

Якщо думати тактично, то політиків можна зрозуміти.

Косметичні зміни і навіть тисячі нових книжок не дадуть швидких та помітних перемог.

Розгрібати авгієві конюшні нудно і затратно.

Та й за часів незалежності бібліотеки зникли з думок українців як місця доступу до книжок, і не з’явилися в новій ролі. Читання, як вид дозвілля, поступився іншим більш пасивно-споживацьким. 

Щоб відповідати сучасним викликам громадян, громад і держави бібліотеки мають здійснити квантовий стрибок, а політики взяти лідерство і з думками про наступні покоління запропонувати їм нову і більш проактивну роль – модераторів і просторів для розвитку та навчання протягом життя, лабораторій місцевих ініціатив, інформаційних та соціальних центрів.  

Нещодавно я була в найсучаснішій бібліотеці в Європі – Oodi в Гельсінкі.

У мене не перевірили документи на вході й в режимі читання я мала доступ до усіх фондів без виключень.

Я побачила інклюзивний відкритий простір, де комфортно себе почували батьки з дітьми, літні люди та читачі на візочках, студенти та туристи.

Натомість у нас для цих категорій людей існують окремі бібліотеки – дитячі, юнацькі, університетські та спеціалізовані – медичні, для незрячих тощо.

Як тут не замислитися – з якою метою ми продовжуємо радянську традицію сепарувати людей за віковими, професійними ознаками та особливими потребами?

Ви знали, що і досі у великих містах дорослі, підлітки та діти мають обслуговуватися в окремих бібліотеках?

Цікаво, в нерадянській Україні якою є мета збереження такого поділу? 

Не дивлячись на скепсис щодо перспектив паперової книги і ризиків цього тренду для бібліотек, вони живі та потужні як інституції в цивілізованому світі  – адже мають багато свободи і дуже швидко адаптуються до нових потреб громадян.  

Бібліотеки в Україні сьогодні я би дуже умовно розділила на живі та мертві.

Живі тримаються на ентузіазмі керівників та деяких працівників, інколи підтримці локальної влади та меценатів, і в них завжди багато відвідувачів.

Мертві – навіть якщо гарно відремонтовані та оснащені – пусті.

Розмірковуючи над принципами, які є в основі багатьох бібліотек у світі, які би могли забезпечити їх життєстійкість та функціональність в Україні та мають бути виписані в законі, я би запропонувала наступні: 

1. Принцип відкритості

Усі бібліотеки крім певних в закритих установах (тюрми, лікарні, школи) мають стати публічними і відкрити свої двері усім громадянам та гостям країни.

Зокрема, я пам’ятаю, що для доступу в Національна бібліотеку України імені В. І. Вернадського в Києві мені потрібно було принести довідку, що я пишу дисертацію.

Другий аспект – відкриті фонди. Чи знаєте ви, що більшість книжок у бібліотеках – під замком? 

У нас має з’явитися доступ до всіх фондів бібліотек, адже на сьогодні існує таке поняття як сховище, і туди мають доступ тільки працівники бібліотек.

Зрозуміло, що є виключення – цінні книжки до яких є доступ тільки в читальних залах, але їх має бути небагато.

Відкритість має стосуватись і організації простору – замість окремих кімнаток та закутків один загальний великий відкритий простір.

Наступне – відкриті прозорі вікна, через які книжки мають запрошувати відвідувачів. Я так багато бачила непомітних бібліотек, що впевнена – якщо в один день усі жалюзі та тюлі зникнуть з усіх бібліотек країни – кількість читачів збільшиться в рази.

Коли директорка Центральної бібліотеки ім. Т. Г. Шевченка для дітей в Києві зробила цей крок, почали заходити жителі сусідніх будинків і питати:

– А що, тут відкрилась нова бібліотека? 

– Та ні,  вона вже тут 100 років… Просто вперше через вікна стало видно книжки. 

Мало хто з бібліотекарів зважується навіть на такий легкий крок, аргумент – "так усе ж буде видно".

Відкритість та публічність також передбачають, що річні звіти про діяльність з визначеними показниками ефективності можна побачити у вільному доступі на сайтах.

2. Принцип інклюзивності 

Він передбачає, що в житті суспільства беруть участь різні люди і жоден з них, незалежно від зовнішності, походження, гендеру, фізичних даних, віку, стану здоров'я, орієнтації і будь-яких інших ознак, не відчуває себе виключеним.

Інклюзивність знімає бар'єри, які заважають людині отримати доступ до культури, освіти тощо. 

На допомогу цьому приходять принципи універсального дизайну, в центрі уваги якого знаходиться людина і який враховує потреби всіх у найрізноманітніших ситуаціях та не передбачає створення окремих або спеціальних можливостей для доступу та користування.

3. Принцип гостинності та клієнтоорієнтованості

Часто клієнти бібліотек скаржаться на те, що відчувають себе непроханими гостями.

І справді, раніше в бібліотеках головними були книги. Але зараз настав інший час, коли ними мають стати – люди. 

Відвідувачі очікують від бібліотекаря заохочення, які комунікуються через контакт очей, посмішку, активне привітання. 

Одна директорка районної бібліотеки якось нам поскаржилася, що вони не можуть приймати багато відвідувачів, проводити заходи, бо прибиральниця працює на півставки і вона навіть кабінет директора не встигає прибрати, а відвідувачі – це ще більше роботи.

Гостинність – це і про те, що є доступ до питної води, є де лишити візок чи велосипед, туалети в хорошому стані… І все комунікує, що тобі тут раді.

До того ж, бібліотеки часто мають такий же графік як і більшість працюючого населення, з 9.00 до 18.00, обмежуючи тим самим багатьох користувачів у можливості скористатися послугами.

4. Принцип партнерства 

Йдеться про співробітництво з усіма зацікавленими сторонами, націлене на розвиток людей та громад.

Раніше бібліотеки орієнтувалися лише на державу, на вказівки з обласних та райониих адміністрацій.

Зараз через реформу децентралізації управляти ними будуть місцеві громади, ключовим KPI на місцях має стати розвиток громад, інтеграція з життям громад. 

Зокрема, активні громадяни можуть взяти участь у роботі Громадської ради при бібліотеці, яка опікується її розвитком.

Бібліотекарі часто скаржаться та сприймають як загрозу, а не як можливість, громадську активність читачів.

Наприклад, вони можуть обмежити в праві провести певний захід, бо "наша бібліотека під цим депутатом" і в нашому районі він має монополію на "активність", якщо впустимо когось з вулиці – він перестане нам допомагати.

5. Принцип розвитку

Ми наздоганяємо світ в багатьох сферах і еволюційно нам потрібно більше соціальних просторів та середовищ для розвитку дорослих.

Скандинавські країни зробили прорив, коли усвідомили потребу масової громадянської освіти для дорослих – народні школи спочатку з'явилися в сільській місцевості.

У Великій Британії бібліотеки називають народними університетами. 

Але щоб стати модераторами розвитку перш за все потрібно розморозити ініціативу бібліотек, у яких є багато регуляторних перепон для власних змін.

І якщо в інформаційну епоху бібліотека – це простір для задоволення культурних, освітніх та комунікаційних потреб громади, відтак – має бути свобода робити все, що вписується в цю рамку.

Наразі нам потрібен новий закон про бібліотеки (старий датовано 1995 роком), який врахує зміни, які відбулися і ще відбудуться в світі, який визначить нову роль бібліотек в державі та ключові принципи, за якими вони мають функціонувати.  

І наостанок про соціальну функцію – сучасне суспільство дуже атомізоване, споживання інформації через індивідуальні пристрої та соціальні мережі сприяють цьому ще більше.

Чи з'являться серед середовищ для спілкування – барів та вулиці – бібліотеки?

Це виклик для еліт.

Джерело: УП.Життя